У фехтуванні або в будь-якому іншому бойовому мистецтві початківець вступає без жодних знань і навичок, не розуміючи, як тримати меч чи діяти під час бою. І ще менше — як поводитися із самим собою. Оскільки він і гадки немає як чинити, то всі реакції зумовлені інстинктами. Тому що це — буквально все, на що той здатний. Тренування поступово надає технічних знань і вмінь, які змушують розум зупинитися на конкретних деталях. І все, це — момент, коли рубікон пройдений. Навчання «зупиняє» розум на стиках різноманітних дій, але змушує на поталу усвідомити їх. Новачок загубив відчуття легкості, діставши натомість почування недосвідченості й обмеженості, які сковують рухи під час намагання завдати удар або парирувати. Але роки йдуть, тренування допомагає досягти повної відданості та майстерності, коли рухи повертаються до розуму, отже, стають інтуїтивними, а невідомі моменти знову відчуваються. Проте цього разу це — уже стан повної майстерності, схожий на початковий із відмінністю в багатій практиці та розумінні мистецтва. І вже поточна ситуація нагадує той момент, коли він тільки починав свій шлях і ще не мав уявлення про це мистецтво.
Тобто ідея полягає в тому, що на рівні свідомості абсолютний початківець ідентичний майстру. Звісно, битву він програє, але справа водночас не в цьому. Почавши справу, новачок вчиться помічати та плекати сенс у цьому. Тепер він розуміє природу, бачить кожні деталі свого противника, але не бачить загал, бо розум втратив свій природний стан плинності. Сфокусувавшись на руках, він пропускає удар ногою; навчившись складати положення рук і ніг, пропускає умовний прохід. Узагальнюючи, мета — повернутися до початкового автоматичного стану, бачити все та не зупинятися ні на чому, звільнитися від замкнутості. Це працює в обидва боки: сфокусувавшись на винятковому, можна загубити загальне та навпаки. На все вміють дивитися тільки майстри та новачки. Бо початок і кінець — найближчі сусіди.
А гра тут здебільшого на підсвідомому рівні: ви ловите рух меча, яким на вас замахнулися, та щойно це зроблено, момент є упущеним. Ви починаєте бачити, та вже загубили контроль над ситуацією, що призводить до пропуску удару. Саме в останньому буддисти бачать похибку. Тобто, так, безумовно, ви бачите меч, але не дозволяєте собі на ньому «зупинитися», плекаючи будь-які навмисні думки. Попервах варто зосередитися не на власній безпеці, а на самодисципліні. Увага не має бути власним бранцем, бо в разі полону зовнішнім чинником розум втрачає свою майстерність. Я не думаю, що сказав щось принципово нове, але цікаво на це дивитися з дзенської точки зору.
«Зупинки» в буддизмі заздалегідь вважаються помилкою, водночас для повного розуміння необхідно розрізняти «несвідоме» у фехтуванні та психології. Перше означає брак самосвідомості. Йдеться про вміння фехтування, де гравець звертається від себе та від особистості супротивника. Він стає спостерігачем драми, де грає головну роль. Незалежно від своєї або чужої позиції, фехтувальник перебуває поза дихотомією оцінок подій, але не уникає їх. У мистецтві фехтування, де протистояння очевидне, звитяга потребує відкинути мислення. Коли очі мандрують з одного предмету на інший, розум не прив’язується. Якщо зупиняти увагу на кожному об’єкті, який трапляється, виникають різноманітні думки й емоції, і ця «зупинка» неочікувано перетворюється на рух, на хвилювання.
Спробуємо уявити ситуацію, де перед майстром є десять осіб, котрі по черзі прагнуть завдати удару. Щойно ви позбуваєтесь одного, потрібно відразу ж переходити до наступного, але якщо дозволити розуму зупинитися на будь-якому зі суперників бодай на одну мить — стан є проґавленим. Тільки не затримуючись між ударами та не вступаючи в сутичку відразу з двома, можна відбити всіх суперників. І це стає можливим тільки тоді, коли розум вільно ковзає між об’єктами без зупинок і прив’язки. Не впевнений, наскільки універсальним є цей підхід, але він свій шарм має і це радує.
Каннон, богиня милосердя в буддизмі, зображується з тисячею рук, кожна з яких неодмінно тримає свій інструмент, при цьому необхідно розуміти їхнє значення. Руки можуть мати різний вигляд, а єднає їх те, що вони вказують на одну істину. Якщо увага розуму, бодай навіть випадково, зосередиться на використанні, припустимо, шпаги, усі інші руки стають непотрібними. Оскільки розум не фокусується на використанні однієї руки, а переходить від одного інструменту до іншого, усі руки стають дуже корисними. Водночас її образ просто показує, що спокійний, усвідомлений розум може існувати, і тоді навіть тисяча рук не стають на заваді. Це — символізм. Його не слід відкидати, але також і не варто сприймати буквально. Усі новачки починають із першого рівня невідання та емоцій, але із часом досягають нерухомого усвідомлення. І коли вони дістаються останнього рівня, помічають, що перебувають зовсім близько до початку. Як я зазначав раніше, початок і кінець — найближчі сусіди. Іншими словами, на вищому рівні вивчення буддизму людина стає схожою на простака, який нічого не знає про Будду та його вчення і уникає знання будь-яких наукових досягнень та вченості.
У цьому випадку я не лукавлю, та ти після прочитання цієї профанації став/-ла знати про дзен-буддизм ще менше ніж до цього. Громіздкий погляд уже сфокусувався на одному, а не на загалі. Гарного вечора.
