Перед Данією вкотре постала задача з втримання Гренландії, яка з кожним десятиліттям стає тільки цікавішою, а зазіхання на арктичний острів із боку інших країн — більш зухвалими.

Почати варто з правового статусу Гренландії. Аналогії із заморськими територіями США, про які йшлося в одній із минулих статей, є недоречними, вони, у свою чергу, можуть сильно позаздрити проявам самостійності Гренландії. Починаючи від парламенту — до напівнезалежної лютеранської церкви.

А справа тут у тому, що Гренландія не є частиною Данії, а є однією з трьох територій, що утворюють Данське королівство. Іншими складовими є сама Данія та Фарерські острови. Тому на сьогоднішній день Гренландія має здебільшого самостійне управління, і королева Данії не впливає на її внутрішні справи. Як і більшість представницьких монархій у Європі, реальної влади на острові корона не має. Суто номінально вона може втрутитися, але це рішення коштуватиме статусу, гордості й згаяного часу.

Проте до цього треба було ще прийти, змінивши кілька власників і століть

Скандинавська глава в історії Гренландії бере відлік із 986 року, коли поселенці прибули на південно-західне узбережжя на 14 човнах. Команда авантюристів складалася з норвежців і ісландців, які утворили три поселення: східне, західне й середнє. Останнє проіснує аж до 1980-х років, закінчивши свій вік як закинуте шахтарське містечко. Незалежність тривала недовго, адже норвезький монарх, побачивши позитивні результати заселення, проявив неабиякий інтерес до цього острова й  остаточного підкорив його в 1261 році.

Логістичні й комунікаційні складнощі поступово зменшували зацікавленість уряду в острові, так само як і вигоди з володіння ним. До того ж уваги уряду потребувала більш пріоритетна проблема, а саме спалах чуми. Відсутністю контролю намагалися скористатися португальці, висунувши претензію на територію, однак ніяких рішучих і нерішучих дій за цим не послідувало й потенційні колонізатори залишилися осторонь.

Зрештою, одного дня король прокидається з двома титулами, позаяк Норвегія уклала особисту унію з Данією в 1380 році, а з 1397 року вже була частиною більш відомої Кальмарської унії. Отже тепер у його руках попервах химерне, але досить тривале державне утворення — королівство Данія-Норвегія.  Паралельно з апетитами зростає технологічна спроможність, що виливається в прагнення знову колонізувати Гренландію. Успіх на цьому поприщі відбувається в XVIII столітті, коли колекція заморських територій поповнюється найбільшим островом, з важливим застереженням — як частина Норвегії. Планомірна колонізація острову як раз і починається в цей період, після прибуття дансько-норвезького місіонера в 1721 році. Діяльність обертається успіхом, корінне населення було навернене в християнство, що призводить до зведення данської колонії в Годтхобі, що нині зветься Нуук. Подібна експансія згодом починає розповсюджуватися на інші частини острова, утім, оминаючи його північно-східне узбережжя.

Хитка стабільність тривала до поворотного рішення Копенгагена підтримати Наполеона

Наслідком стає формальне розширення територій. Кінцева версія договору виявилася сприятливою для датчан. Так, вони втрачали Норвегію на користь Швеції, але Ісландія, Фарерські острови й Гренландія, які раніше належали Норвегії, тепер переходять до Данії та заселяються вже ними.

На куражі від угоди з придбання Аляски 1867 року США звернулися з пропозицією аналогічного змісту до королівства, але отримали відмову. Півстоліття нічого не відбувалося — аж до відновлення незалежності Норвегії, яка одразу висунула претензії на острів. Також нічого не трапилося кілька десятиліть потому. У 1931 році норвежці вирішили послати експедицію та заселити раніше порожню ділянку острова вже своїми людьми. Справа була в буквоїдстві, адже за результатами Кільської мирної угоди 1814 року Данія на той момент отримала  захоплені території Гренландії, а норвежці претендували лише на раніше незаселений регіон на північному сході.

Суперечка дійшла до міжнародного арбітражу в Гаазі

Його результат був несподіваним з усіх боків. По-перше, міжнародний суд у Гаазі виніс рішення абсолютно на користь Данії. По-друге, його рішення дійсно було виконане трохи пізніше. Норвезькі представники залишилися незадоволеними, і з 1933 року суперечка остаточно вщухла. Правда, лише між раніше згаданими державами — і Америка ще зробить свій хід.

Можна припустити, що істотну частину успіху на суді зумовило визнання Сполученими Штатами суверенітету Данії над островом. В угоді 1917 року йшлося про придбання інших островів, які наразі відомі як Віргінські. Данія вирішила продати США свої Карибські острови, які тоді називалися Данською Вест-Індією, що принесло в скарбницю королівства 25 мільйонів доларів. У результаті цієї угоди Данія фактично отримала від США підтвердження її права на суверенітет над Гренландією.

Повернення питання щодо належності Гренландії знову відбудося вже під час Другої світової війни. Усвідомлюючи географічні переваги острова, після капітуляції Данії Гренландія була захоплена військами США й утримувалася ними до кінця війни. Ті ж самі міркування контролю над Північною Атлантикою, але вже з ціллю протистояти СССР спонукали зробити ще одну щедру пропозицію Данському королівству й так само отримати відмову.

Гренландія знову дістається Данії, що для мешканців острова лише подовжує стан невідомості. Звісно, тільки з їхнього боку, центр чудово розумів, чим він збирається займатися та це точно не буде гра в білих рукавичках.  Відмова від колоніального статусу 1953 року не стає наріжним каменем у розбудові Гренландії, а радше в їхній паспортизації. Яка спіткалася примусовими контрацепцією і переселеннями. Погіршився стан у 1964 році з різким введенням політики, що відома як «критерій місця народження», яка дискримінувала корінних жителів Гренландії. Згідно з цією політикою данці, які переїжджали до Гренландії, отримували вищу заробітну плату за однакову роботу порівняно з місцевими гренландцями. Усупереч із чинним законодавством, що ідентифікувало Гренландію як «таке собі графство» на однаковому рівні з іншими. Притаманні йому особливості також передбачали мотивацію для заселення корінними данцями, коли новоприбулі мали право на безоплатне житло й вільний проїзд. Чекати можна було довго, тому сублімувати обурення в правовий акт, що забороняє такі привілеї над місцевим населенням, вийшло тільки в 1991 році.

Гренландія продовжувала боротьбу на всій суспільно-політичній площині

У 1979 році Гренландія отримала домашнє правління (Home Rule), що означало створення власного парламенту й більшу автономію у вирішенні внутрішніх питань. Потім, у 2008 році, на референдумі 75% населення підтримали ідею більшої незалежності від Данії. У 2009 році був ухвалений закон, який надав Гренландії більшу свободу й контроль над своїми справами, а також встановив право на повну незалежність. Згідно із цим законом, якщо більшість населення Гренландії вирішить стати повністю незалежними, Данія зобов’язана буде вести переговори про це.

У контексті Гренландії це означає, що ідентичність гренландців інтерпретується через призму традиційної культури корінних інуїтів, без урахування впливів, що були принесені зовнішніми факторами, зокрема колоніалізмом. Процеси, що привели до автономії та самоврядування Гренландії, були тісно пов’язані з формуванням гренландської ідентичності, яка базується на традиційній культурі інуїтів і гренландській мові. Важливою особливістю в підході для зміцнення цієї ідентичності є поступовий перехід до використання англійської мови як другої замість данської.

Гренландія контролює більшість внутрішніх сфер, включаючи оподаткування бізнесу, видобуток корисних копалин, авіацію, сімейне право, імміграцію і прикордонний питання. Крім того, вона має повний адміністративний контроль над своїми школами, системою догляду за літніми людьми й інфраструктурою. За собою Копенгаген залишив судову систему, громадянство, монетарну політику й всі питання зовнішньої політики, включно з військовою справою.