Всупереч загальноприйнятому баченню справжнє голосування за президента Сполучених Штатів відбувається дещо пізніше від всенародного. Точніше — в грудні. День голосування виборщиків проводиться через 41 день після всенародного голосування. І жоден федеральний закон не зобов’язує їх голосувати відповідно народному. Подібні ініціативи присутні лише на рівні штатів, і те не всіх. Здається, що така система пройшла перевірку часом, якщо зберігається з початку формування держави. Але чому взагалі була започаткована?
Громадяни в день виборів не голосують безпосередньо за президента, це вже справа колегії виборщиків. Вона складається з 538 голосів (сума двох палат, 438 конгресменів + 100 сенаторів), які розподіляються між штатами на основі їхнього населення і кількості представників у Конгресі. Кожен штат має щонайменше три голоси, а решта голосів розподіляються пропорційно до кількості населення. Кандидат, який отримує більшість голосів виборщиків у штаті, отримує всі голоси цього штату.
Штату. Не дивно було б очікувати від держави, що зветься Сполучені Штати Америки орієнтування на цей тип адміністративної одиниці, що мав багато сенсу на початку свого існування, а згодом, як здається, став тяглістю. Чого тільки вартий округ Колумбія, що не голосував на виборах президента аж до поправки 1964 року. Скромніші представницькі обмеження в столиці країни спостерігаються і досі. Іншим адміністративним одиницям, що звуться просто як «території», пощастило ще менше. Вони не голосують зовсім, якщо громадянин США зі свого штату вирішить у день виборів проїхатися до Пуерто-Ріко, Гуаму, Віргінських островів або Північних Маріанських островів, разом із тим він втратить свою можливість віддати голос за кандидата. А якби громадянин США поїхав до іншої країни, то міг би голосувати поштою та голос зарахувався останньому штату, в якому він перебував (поняття прописки в звичному розумінні в США не існує).
Тоді з’являється логічне запитання, а навіщо існують виборщики, якщо можна було б просто порахувати голоси штату, виявити більшість, та надати бали в загальний підрахунок. Тут система стає цікавішою та пояснює навіщо вона взагалі існує.
Спочатку відповідальним органом за обрання президента призначали Конгрес, але ця ідея не знайшла підтримки. Зрештою, потрібно було балансувати владні структури, та подібним чином Конгрес отримував би завелику перевагу. Вони побоювалися, що виборці підтримуватимуть тільки місцевих кандидатів, і що президент стане залежним від групи, яка його обере. Батьки-засновники також мали певні сумніви в політичній грамотності громадян нової держави. Електорат в усі часи був падкий на популізм й інші трюки, а колегія мала складатися якщо не з геніїв політичної думки, то хоча б просто з грамотних людей, призначених державою — яких (суто теоретично) не вдавалося підловити на цей гачок так легко. Їхня мета була перевірити кандидата й не допустити обрання того, хто порушував би права громадян, особливо заможних учасників конвенту, які не хотіли втратити свої статки та землю.
Отже, виборщики самотужки вирішують за кого віддавати голоси штату. Тому, суто технічно, на першому етапі вибори є радше опитуванням, ніж голосуванням. Відомо близько сотні випадків, коли виборщики все одно проголосували, як вважали за потрібне — в розріз із популярним результатом у своєму штаті, хоча це не мало вливу на державному рівні. Частіше вони надавали перевагу «третім силам» — замість однієї з двох головних партій.
Утім, якби сумніви й захист від зазіхань популізму були єдиною причиною для створення колегії, то скоріше за все нарис так би й зостався на полях «Записок федераліста». Специфіка розрослої держави XVIII століття мала свої обмеження та не дуже розвинену комунікацію на низах. Телеграф на момент перших виборів ще не винайдений, але збирається, тому провінційний чоловік, відправляючи свій голос, мав сподіватися, що він не загубиться по дорозі випадково або ні.
Отже, фальсифікація голосів також програвала в своїй ефективності для хитрого кандидата? Не зовсім, але такий вплив також був зменшений до рівня штату. Уяви масштаб процедури міфічного другого туру або перерахунку голосів на загальнодержавному рівні. Особливо, коли голоси перевіряються вручну, що вимагає більше часу й зусиль, ніж автоматичний підрахунок. Виникає питання адекватності результатів, оскільки ручний перерахунок не завжди забезпечує більш точні підсумки.
Тож представники штатів відправлялися до столиці ухвалювати остаточне рішення. Паралельно з тим захищати інтереси сільського населення, яке з плином урбанізації поступово зникало б при системі прямої демократії.
Усе пішло не так майже одразу. Утворення політичних партій змінило порядок гри, з’явилися спільні балотування для президента й віцепрезидента, коли на момент схвалення колегії віцепрезидентом ставав кандидат, зайнявший друге місце, активного ведення кампаній кандидатами, розвиток комунікації і зростання довіри до демократії. Зрештою, конституція дозволяла кожному штату самому вирішувати, як обирати виборщиків. Деякий час громадяни взагалі не могли впливати на обрання виборщиків.
Тоді як оригінальний задум полягав у тому, що виборці обирали впливових місцевих людей як виборщиків. Які в свою чергу мали уявлення про кандидатів з інших штатів і могли вільно обирати будь-кого, керуючись власним знанням і беручи цю відповідальність уже на себе. Кожні чотири роки виборці обирали б найкращих, і країна процвітала б завдяки їхньому вибору. Інтереси всіх штатів враховані, а громадянське суспільство навіть не обов’язково розбудовувати.
Якщо фундаментальні підстави, що лягли в основу саме такого рішення не оскаржувалися, то з часом противники могли спокійніше апелювати до архаїчності перших аргументів. Притому, навіть із позиції голови держави. Ендрю Джексон, щойно ступивши на посаду президента після одних із найбрудніших виборів, доволі прямо й публічно сіяв заявами «Люди і є суттю уряду. Вони керують ним через своїх представників і тому є урядом, суверенною владою». Його правка найменувалася як «Справедливе волевиявлення». За сумою інших досягнень він вважається одним із найсильніших президентів США, досягнувши успіхів усюди, окрім реформи обрання до президентського посту. Він, мабуть, найбільше вірив у демократію нової держави й, напевно, був найближчим до втілення в реальність цього задуму після кволих спроб деяких із батьків-засновників. Насправді, вони не сильно й не намагалися, у реальності, здебільшого президент все одно обирався шляхом загального голосування, лише з одним додатковим етапом.
На допомогу в розумінні ситуації приходить один гарно задокументований історичний анекдот: «Спізнілий конгресмен добігає на пленарне засідання. На нього всі очікують. У марних спробах розрядити обстановку він випалює:
— Який чудовий день…
— Дідько, найжахливіший день!
Конгрес розділяється навпіл із незначною перевагою однієї зі сторін».
Можна побажати успіхів тому, хто наважиться кинути виклик поточному інституту. Адже не забуваємо, що це має бути конституційна реформа, що потребує голосів, як мінімум 2/3 конгресу та 3/4 штатів. Враховуючи, що в новому столітті аж два кандидати від республіканців виграли вибори, набравши меншу загальну кількість голосів, вони навряд підтримають таку правку, хоча за всю історію держави лише офіційних поправок від реформування колегії, аж до повної її ліквідації на користь популярного голосування, набралося близько 1000.
Інакше кажучи, будь-який політик, що наважиться кинути виклик цьому інституту, на цьому й завершить свій славний забіг американським політикумом. Так, він точно викарбує своє ім’я в американській історії, але зі знаком мінус. Принаймні, у цьому й наступному електоральному циклі.
Джерела:
Sacher J.M Why Does the U.S. Still Have an Electoral College? // UCF Today. 2024. URL: https://www.ucf.edu/news/why-does-the-u-s-still-have-an-electoral-college/
Записки Федераліста. Політичні есе Александера Гамільтона, Джеймса Медісона та Джона Джея. (Збірка). 1787-1788
Коротка історія США / Роберт В. Реміні ; пер. з англ. І. Андрущенка. – Х.: Віват, 2022. – 496 с. – (Серія «Історія та політика», ISBN 978-966-942-843-1).
