Уяви: ти вийшов з їдальні, попрощавшись до наступного дня з колегами, прокручуючи в голові найяскравіші образи передових знань, стежка простягається до пільгової квартири з іншими вільнодумцями. І ось ви на балконі Науківська плекаєте ідеї, що можуть змінити світ, а відгомін минулого на горизонті з панелек нагадує про багатий історичний шлях. Утопія? Ні, скоріше клуб для обраних, який майже існував, але далеко не такий світлий.
Умовні Науківськи СССР, здебільшого організовані по одній схемі, мало відрізнялися один від одного. Містоутворюючим підприємством є не супермаркет, а науково-дослідницький комплекс і критична інфраструктура, необхідна для його обслуговування (лікарні, культурні центри, магазини та інші соціальні установи, необхідні для повноцінного функціонування міста). Незалежно від кінцевої мети (мирні або військові розробки), класичний совітський наукоград є закритою установою. Але не тільки для іноземців — для більшості своїх громадян також. Хоча для подібних обмежень і не потрібен був статус «наукограда», бо, по-перше, й такого пафосного терміну ще не існувало, й, по-друге, це навряд чи було необхідно окремо занотовувати. Тим паче, іноземці не могли відвідувати звичайний собі Миколаїв до середини 1980-х років.
Такі міста зазвичай були сателітами інших мегаполісів і їхніх агломерацій із перспективами й надіями на майбутнє
Потенціал на розселення зумовлювався пільгами й плановим фінансуванням через Академію наук. Були забезпечені новітнім обладнанням і багатообіцяючими випускниками університетів. З таким підходом відкриття подібних закритих установ в Україні стикається з рядом очевидних проблем, найбільшою з яких є ідеологічна небезпека. Тогочасні партійні функціонери не були зацікавлені в створенні зон концентрації освічених і кваліфікованих спеціалістів у республіці. Втім, це зовсім не означало безальтернативність такої ідеї. Поштовхом стали ініціативи Володимира Дегтярьова, що знаходився на позиції секретаря обкома кпсс Донецької області. Його обурювало, що в такому великому промисловому регіоні, як Донецька область, налічувався лише один доктор наук, і то серед гуманітарних спеціальностей. Його поклик був розглянутий, і Донецький науковий центр отримав статус першого подібного центру в Україні. У цей центр почали запрошувати вчених з усієї республіки, включно з Харковом, Львовом, і навіть Києвом, пропонуючи їм академічні посади й кар’єрні можливості. Далі відкривалися подібні структури й в інших містах України, та до того ж у Криму. Функціонують вони й по сьогодні, але ті, що опинилися під окупацією, перебралися ближче до столиці.
Очевидно, що така схема зведення наукоградів повалилася разом з совітською державою. Обладнання слугувало радше музейним експонатом, а кадри стрімко розбрелися по потенційно вигідніших справах. Проте проблема криється не тільки у відсутності фінансування, а й на організаційному рівні. Старі діючі схеми переходу з лабораторії до конвеєра де-факто могли працювати лише при одній конкретній економічній системі й не мали можливості вивозити ринкову конкуренцію.
Під кінець свого існування радше нагадували спробу підтримати дах, що вже просів, але ще не впав.
І сам термін мені не подобається, тож надалі пропоную обмежитися більш звичним — технополіс. При відкритості й прозорості ідеї мають багато спільного. Мета ж полягає в створенні системи, що сприяє технологічному розвитку й інноваціям. США — одразу в голові повстає приклад Кремнієвої долини як найбільш вдалий приклад залучення тісної взаємодії між приватним сектором, університетами й урядом. Ця ініціатива сприяла перетворенню колись відсталих районів Каліфорнії в одні з найбільш передових у країні, тоді як у Японії навпаки часто плануються і будуються з нуля, з метою стимулювання регіонального розвитку. В Європі характерною особливістю підходу є сильна підтримка з боку уряду в питаннях фінансування подібних комплексів, але не з нуля, а підтримкою вже створених і перспективних проєктів — часто локальних. Такими є, наприклад, технопарки.
Якщо спробувати провести чітке розмежування, то найбільшим воно буде в питаннях масштабу. Технопарк — це зазвичай обмежена територія, яка обладнана спеціальною інфраструктурою для підтримки високотехнологічних компаній або дослідницьких організацій. Тоді як технополіс має ширше охоплення. Це не просто місце для роботи, але й середовище, де люди живуть, працюють і розважаються, стимулюючи таким чином інновації і технологічний розвиток.
У 1996 році в Україні вперше з’явилася ідея технопарків, коли президент Леонід Кучма ініціював створення трьох подібних об’єктів. Цей крок був юридично врегульований у 1999 році, коли Верховна Рада прийняла відповідний закон. Головною метою технопарків стала розробка й виробництво інноваційних технологічних продуктів безпосередньо в Україні, з акцентом на експорт до країн Заходу. Це означало, що технопарки повинні були охоплювати весь ланцюжок від ідеї до реалізації продукту. Крім того, українські технопарки отримували підтримку з боку держави у вигляді економічних стимулів. Це дало можливість фінансувати інноваційні проєкти й виводити їх на ринок, сприяючи тим самим перетворенню України на країну з наукомісткою економікою.
А це було можливо завдяки поступкам із боку цього самого законодавства. Уже з проєкту 1999 року визначалось звільнення від ПДВ і податку на прибуток. Замість того, щоб ці кошти просто вливались до загального бюджету, вони накопичувалися на спеціальних рахунках технопарків. Таке цільове використання мало створити стабільний інвестиційний клімат.
Однак, зі зміною політичної ситуації у країні після Помаранчевої революції 2004–2005 років питання розвитку технопарків було відсунуте на другий план. Увага справедливо зосередилася на більш нагальних проблемах. Але найбільше вдарило прийняття нового законодавства, що залишило за бортом ідею розвитку технопарків. Наразі їх налічується 16, але з урахуванням тих, що знаходяться на тимчасово непідконтрольних територіях.
