Є два твердження: народ вирішує все — і народ не вирішує нічого. Обидва твердження хибні, але в авторитарних партіях правила гри відрізняються, настільки, що еліти й прості громадяни дотримуються їх через обережність. Що зрівнює ці дві категорії, тому що вони обидві уникають виявлення своїх справжніх уподобань через можливий ризик стати мішенню для державних репресій. Саме останнє й створює диктатору фундаментальну проблему дефіциту інформації, що він, у свою чергу, намагатиметься вирішити виборами, після завершення роздачі карт політичної гри. По-перше, демонстрація свого електорального потенціалу іншим дружнім гравцям, мовляв, їхні режими надійні, утримує правлячу еліту від таких спокус, як різноманітні перевороти й зміни режиму. Якою мірою це відповідає дійсності вже не так важливо, на цьому етапі один критерій — переконливість. По-друге, соціологія має властивість не існувати в звичному вигляді в автократів, тому інформація про стан зберігається лишень у шухлядах, яка перевіряється раз на електоральний цикл. З неможливості уникнення цих двох негараздів випливає ще один — ускладнення взаємодії учасників опозиційного табору. Це часто допомагає диктаторам зміцнити свою позицію, створюючи розбіжності між поміркованими й радикальними силами опозиції. Але, якщо відверто, декламувати будь-що легше, коли десятки тисяч одиниць зброї повернуті в протилежний від твого бік. Однак усяке може статись. Це розуміють і автократи. Головним засобом, який використовують диктатори для протистояння викликам, що виникають через авторитарне управління, є застосування виборів.

Ціна маніпуляції

А вартість може бути високою. Підрив соціологічного чинника грає проти диктатора в одному випадку — і за в протилежному. Узурпатори влади можуть вважати, що придушити громадську думку простіше, ніж це є насправді, і потенційні опоненти можуть намагатися протестувати через недооцінку потужності диктатора. Диктатор визначає рівень своїх втручань у вибори, що впливає на конкретний результат голосування. Далі передає хід наступним гравцям(правлячій еліті й опозиції), вони вирішують, чи мають достатньо підстав для виступу на основі інформації, яку отримали через маніпуляції під час виборів і результатів голосування. Обидва гравці оцінюють міцність режиму й можливість перевороту. Автократам особливо важливі значущі перемоги на виборах, бо мізерні результати можуть бути недостатніми для збереження їхньої політичної стійкості. Недосягнення великих успіхів диктатором стає причиною для правлячої еліти замислитися, чи зможуть вони надалі продовжувати отримувати переваги від поточного режиму. Коли диктатор успішно виходить переможцем на виборах із великим відривом, це стає логічним сигналом для правлячих еліт продовжувати підтримувати його, оскільки ймовірність падіння режиму в майбутньому стає меншою. У той же час занадто велика залежність від репресій і загального застосування насильства може сприяти незадоволенню серед населення, що полегшує координацію колективних антиурядових дій опозиції, а довго спонукати народ до радикалізації при подібному ході справ опозиції не випадає. Їй стає легше конвертувати вибори в точку, де опозиція згуртовується для спільних дій проти режиму, засуджуючи диктатора за нечесні маніпуляції під час виборів, а потім за все на світі.

Тобто прямі виборчі маніпуляції на рівні більше, ніж погрішність можуть підривати довіру до результатів виборів. Якщо зроблені маніпуляції виборів стають очевидними, то вибори втрачають свою важливу функцію відображення волі громадян. Утім, це «очевидно» варіюється залежно від бекграунду політичного життя в державі, про це пізніше. Протилежною ситуацією є випадок, коли диктатори перемагають із великим відривом без масштабних маніпуляцій на виборах, що підтверджує їхню фактичну підтримку й зменшує потенційні ризики. Такі, як, по-перше, втрата ефективності виборів як засобу демонстрації суспільної підтримки. А, по-друге, можна взагалі створити об’єднану опозицію, щоби боротися на маніпульованих виборах, але де-факто з практичнішою метою, оскільки координація їхніх кампаній є однією з небагатьох стратегій отримання місць на фальсифікованих виборах. Тобто зчитати сигнал, що режим настільки ослаблений, що автократ з останніх сил намагається зберегти владу, але в народних мас сил ще вдосталь. Отже, на ділі маємо, що взірцевою перемогою нечесним шляхом він нівелює ризики. Правляча еліта більше зосереджена на успіху самого диктатора під час виборів, а не на масштабах маніпуляцій, що може збільшувати її схильність до планування державних переворотів за умови невеликих переваг на виборах. З іншого боку, опозиція більше звертає увагу на масштаби маніпуляцій під час виборів і ухвалює рішення про організацію масових протестів, коли диктатор використовує цю стратегію занадто активно.

Чотири сценарії

У своїй книзі «Дилема диктатора біля виборчої урни» Масаакі Хіґашідзіма доходить висновку, що диктатор має справу з чотирма можливими сценаріями. 

У І диктатор не може скористатися перевагою виборів. Хоча електоральна перевага велика, оскільки відбуваються широкі виборчі маніпуляції, вони створюють загрози для правлячих еліт, і це збільшує імовірність масових зрушень. 

У ІІ сценарії ситуація ще гірша. Попри обширні маніпуляції на виборах, коли електоральна перевага мізерна, навіть невеликі перемоги можуть викликати загрози державного перевороту з боку правлячих еліт. Повстання населення є неодмінним, і диктатор не може скористатися виборами або вижити після них. Інколи буквально. 

У той же час наступні два сценарії більш оптимістичні для диктатора, де він досяг перемоги без великих маніпуляцій на виборах, що дає можливість отримати вигоди від цього процесу й утримувати правлячу еліту від спроб перевороту або опозицію від протестів. В іншому сценарії, де виборчі маніпуляції обмежені, але є невеликий запас перемоги, існує імовірність переворотів після виборів, проте масові протести малоймовірні. У цьому випадку диктатор зазнає труднощів під час виборчого процесу, але після проведення виборів, імовірно, здобуде певні переваги, що супроводжують вибори (сценарій IV). 

А що ж робити, якщо ідилічний варіант програв із самого початку? Тобто вибори покажуть, що тебе можна скидати елітам або опозиції. Тут як і з дитячою загадкою про болото. Як найпростіше з нього вибратись? Не потрапляти в нього, бо чим більше ти рухаєшся, тим воно сильніше й швидше тебе засмоктує, і допомога може прийти лише ззовні. Але не забувай, що в геополітиці немає друзів, а є лишень союзники. 

Навіщо малюють відсотки

Бо це працює. Адже щоби маси взяли під сумнів твердження, треба щось більше за його абсурдність. Як мінімум — основи політичної грамотності й хоча б нетривалий досвід життя, яке б нагадувало громадянське суспільство. В епоху, коли існують лише заголовки — роль індивіда поступово зводиться до запам’ятовування фактів. Хоча й очевидно штучне, але збільшення популярності також сприяє тому, що диктатор має можливість впливати як усередині країни, так і за її межами: «Це мій народ, тому я виконую його волю, не лізте в наші справи, я легітимний». Диктаторові необхідно демонструвати, що всі інші можуть бути замінені, бо незамінний тільки він.  

Це те, що робить такою складною дискусію про пропаганду в ЗМІ. Вони стверджують «факт», ви ж маєте сумніви. Вони вимагають від вас докази, тоді як докази заздалегідь приховані. Проблема полягає в тому, що цей фактчекінг складно проводити на ходу. Лише небагато людей мають достатній рівень експертизи в міжнародних відносинах, щоби впоратися з таким простими, але вигаданими твердженнями. Спростування або оспорювання чогось завжди вимагають більше ресурсів, ніж спроба висловити будь-яку абсурдність. Взяти під сумнів точність і легітимність виборів або виборчого процесу потребує значно більшої експертизи. 

Гречкова методологія

Офіційно, до-речі, це називається економічне маневрування. До турбулентності автократа при різних помилках приводить саме нездатність маневрування між економічними й прямими маніпуляціями на виборах. Однак, ця практика є більш небезпечною, при неочевидності для пересічного громадянина й зменшенні ризиків для диктатора. У тому сенсі, що числа відображають більш точну суспільну підтримку, потреба в маніпуляціях з бюлетенями зведена до статистичної погрішності, народ із вулиць побіг на кухню, опозиція не дошкуляє своїми набридливими протестами. Ніякого примусу, підвищення зарплатні більше, аніж коригування під інфляцію, а премія капнула на рахунок бюджетників. Тамтешня вибудована ієрархія з владою не варнякає, а дійсно крихти скидає донизу всій харчовій ланці, забезпечуючи собі їхні голоси. Або ще глибше, включаючи клієнтські зв’язки між землевласниками й селянами, корпорації та службовців, партійні кадри й рядовий склад  та/або підприємці та їхні представники. Подейкують, що сонцеподібний знає весь народ через такі зв’язки.

Але ця прочинена скарбниця небезпечна помилковими висновками як для стороннього спостерігача, так і для диктатора. Оскільки її наповненість не гарантує кореляцію з доступністю використання, особливо через різноманітність способ збору надходжень. Використання податків цікаве, але через підвищену увагу до цієї ділянки казни загалом є програшною стратегією. Інша справа — природні ресурси, позаяк вони збираються продажем державних активів, чутливість до них від народу й інших держав суттєво відрізняється на користь автократа. Далі по відпрацьованій схемі заснувати власну національну компанію, котра вже дозволить конвертувати умовні одиниці в голоси. Навіть, якщо ми замість цікавого патронажу отримали гречку, то це все одно виконання опції з першого розділу, тобто легітимізація режиму й сигнал елітам про його непереможність. Щось на кшталт — бачите, як дешево народ продався? Утім, еліти можуть запросити більших гарантій і тут вже є змога ширше розгорнутися диктатору з капіталом природних ресурсів, як-от газ або нафта. 

Отже «гречковий потенціал» опиняється зумовлений усього трьома факторами. Обсяг доступних ресурсів, дисциплінарні організації, які дозволяють диктатору дисциплінувати правлячі еліти й таким чином спрощувати розподіл фінансових і кар’єрних ресурсів серед електорату — та останній фактор: наскільки реальні шанси опозиції достатньо нагріти суспільну лють, виходячи з реалізації ухвалених диктатором рішень. Тобто ступінь гречковості диктатора й визначає, наскільки сильно потрібно маніпулювати виборами та чи потрібно це робити взагалі, продукуючи передвиборну стратегію.

І тут партія завершується. Плани затверджені, гравці на позиціях, стратегії передвиборчої кампанії стають формою балансу виборчого процесу. Відбувається підрахунок очок. У замкову щілину вже не треба вдивлятись, бо двері відчинені й стає зрозуміло, чи зібрана інформація збігається з реальністю. Коли одні авторитарні лідери згідно зі  своїми можливостями аналізують, як  збалансувати вплив на вибори й «гречку» для маніпулювання ситуацією, інші, напроти, недооцінюють здатність залучити громадян на свій бік і в результаті зловживають впливом на виборців, що спричиняє падіння з владного п’єдесталу, а інколи навіть голови з плечей.