Найбільша площа Європи

Це є очевидним перебільшенням, хоча й дуже компліментарним. Також натрапляв на «перша в Україні, друга в Європі». Актуальні статті зазначають, що майдан Свободи в кращому разі замикає першу десятку європейських площ.

Але це не привід журитися, в Україні він впевнено тримає лідерство, що було підкреслено в 2008 році найбільшим за всю історію гурту концертом Queen. Благодійний виступ відвідали від 300 до 350 тисяч людей, що стало рекордом для колективу, а пряму трансляцію на «Новому каналі» подивилися понад 10 мільйонів глядачів.

Також Харків одне з небагатьох великих міст, де пам’ятник Леніну був саме скинутий, а не демонтований. Чи був він найбільшим — питання. Запорізький «вождь» разом із постаментом нижчий на 40 см, севастопольський вище, але фігура менша аж на метр. У своєму відео я назвав харківського найбільшим, проте отримав зауваження, що таким можна вважати Леніна в Артеку, бо його фігура заввишки 11 метрів, хоча постамент замалий і тому сумарно харківському він усе ж таки поступався. Головне, що з постаментів Іллічам один шлях – униз.

Найбільший/перший пам’ятник Шевченку

Тут обчислення куди простіші, попри розповсюджену думку існує офіційний замір від Національного реєстру рекордів України, який засвідчує, що пам’ятник у Ковелі є рекордсменом[1].

З першим пам’ятником справи не менш цікаві. Початкове скульптурне втілення було відлите й встановлене в містечку, котре зараз зветься Форт-Шевченко — там поет проходив військову службу. У 1881 році, до 20-річчя з роковини Кобзаря, Іраклій Усков встановив перший пам’ятник Тарасові. Він являв собою погруддя на круглому постаменті, що був виготовлений казахом Каражусупом, другом Шевченка. Харківське погруддя митцю програло майже дві декади, у садибі Алчевських його буде встановлено пізніше.

До наших днів перший пам’ятник не зберігся та й простояв він відносно недовго. У 1920 році пам’ятник було зруйновано. Відновлення трохи змусило себе почекати, та в 1927 році з меншим пафосом його відновили в міському парку. У Харкові доволі схожа ситуація, уже не погруддя, а повноцінний монумент поета в компанії своїх персонажів прикрашає головний міський сад. Але з відмінністю, що перший оригінал в історії вдалось зберегти, незважаючи на те, що пам’ятник був нелегальним. Бо процес встановлення відбувся всупереч забороні царату. У 1897 році Олексій Кирилович Алчевський зробив замовлення відомому академіку Беклемішеву з Петербурга на створення погруддя Кобзаря з використанням білого мармуру. Його онучка згадувала, що садиба з пам’ятником стала куточком натхнення та відпочинку, де своїм дітям і небайдужим дід розповідав про життя Шевченка. Проте щастя тривало недовго, після банкрутства Олексій скоротив собі віку, садибу продали, а новий власник не розгледів цінність об’єкта. Ба більше того, забажав його знищити. Погруддя сім’я Алчевських вивезли з собою, та протягом 20 років об’єкт мав статус сімейної реліквії, допоки в 1932 році не був переданий до Галереї картин Тараса Шевченка, звідки пізніше його передали Національному музею Тараса Шевченка, де він зберігається й нині.

Найбільший ринок України

Ринок Барабашова (Харків) й «7-й кілометр» (Одеса) мають однакову площу в 75 гектарів. Визначення за площею є, на мою думку, найменш справедливим, адже якщо питання стає принциповим, площу можна легко збільшити за рахунок створення додаткових паркувань або інших другорядних аспектів. Важливішим є кількість торгівельних і складських місць. На своєму піку ринок Барабашова налічував близько 18000 місць, що на 3000 випереджає найближчого конкурента з Одещини. Проте наразі точний підрахунок неможливий через те, що ринок постраждав від обстрілів російських військ у березні 2022 року.

Найвищий флагшток

Це чиста правда, з 2021 року над Харковом майорить прапор із найбільшого флагштоку в Україні заввишки в 102 метри. До цього лідерство тримав флагшток у Києві біля Батьківщини-матері (89,2 м)

Засновник Харкова

Загальноприйнятою версією є те, що Харків це гідронім, тобто місто названо на честь річки. А ось чому так річка називається — виявити складніше. Кожна з висунутих теорій має свої аргументи, але жодна з них не є остаточно доведеною. На цю тему існує не так багато ґрунтовних досліджень, тому наразі без висновків. Можу майже точно запевнити, що все одно це найкраща з можливих назв. Варіанти Лопань, Уда чи Немишля звучать не так солідно.

Коли назріло питання пам’ятника козаку Харьку, міська інтелігенція забила на сполох. Рішення зводити пам’ятник вигаданій фігурі є вкрай сумнівним. Особливо на фоні того, що існували справжні постаті, які могли б претендувати на титул засновника міста. Було б доречно встановити пам’ятник Івану Каркачу, якого Дмитро Багалій згадує як засновника Харкова в найбільш ґрунтовній роботі з історії міста. Але, на думку пізніших істориків, він міг ніколи не існувати, бо єдині письмові згадки можна знайти лиш по 100 років після прийнятої дати заснування міста. А справа тут у тому, що в списках 1655 і 1658 років він відсутній, а в другому згадуються серед Каркачів лише Яків та Григорій. Також серед альтернатив фігурували імена полковника Григорія Донець-Захаржевського, отаманів Максима Тимофеєва та Івана Кривошлика, що зайняв пост після, приведши до поселення 800 нових козаків.

Зваживши на те, що портрети жодної з чотирьох постатей не збереглися або ніколи не існували в принципі, влада змогла вийти зі становища з припіднятою головою, зауваживши, що пам’ятник присвячений засновникам Харкова загалом. Тому містяни залишилися з можливістю вільного тлумаченням і великою спорудою в центрі міста. З плином часу картина стає ще сумнішою. На початку проспекту Науки стоїть пам’ятник бозна кому, виготовлений у Москві, грузинським скульптором, якому нині заборонено в’їзд до України.

Перший хмарочос

Висота будівлі Держпрому зараз становить 63 метри. До 2001 року висота будівлі була 68 метрів, але після демонтажу труби вона зменшилася на 5 метрів. На момент зведення це дійсно була найбільша будівля в УССР, яка тільки ставала вищою. За рахунок телевежі, що була встановлена в 1954 році на даху Держпрому, загальна висота будівлі подовжилася до 108 метрів. Проте першим справедливо вважати хмарочос Гінзбурга (67,5 м) у Києві, будівництво якого завершили в 1912 році, але наразі пам’ятка є втраченою. Адже під час відступу з Києва в 1941 році совітські війська здійснили кілька актів саботажу, щоби не залишити стратегічно важливі об’єкти ворогу, серед яких опинився і перший хмарочос, який, на жаль, не підлягав відновленню.

Ядра атому

Мабуть не існує в науці неважливих років, проте 1932-ий відзначився як особливо видатний. У Кембриджі Джон Кокрофт і Ернест Волтон вперше розщепили атом, а трохи раніше Джеймс Чедвік відкрив нейтрон. Західніше, у Каліфорнії Карл Андерсон виявив позитрон, досліджуючи космічні промені, а на сході в ще новому УФТІ зводилися не менш амбітні проєкти. 10 жовтня в СССР вперше розщепили ядро атома літію. Інститут у Харкові також досяг успіху в отриманні рідкого водню і гелію, створенні першої радіолокаційної установки й розвитку високовакуумної техніки, яка стала основою для промислової вакуумної металургії. Місто починають відвідувати знані фізики з усього світу, а пізніше ще й нобелівські лауреати, з-за спин яких виглядають представники НКВД.

Починаються політичні переслідування. Поки інститут розвивався як одиниця світового рівня, совітська влада прагнула перенаправити зусилля його працівників на суто воєнні задачі, що розходилося з поглядами вчених. 1 грудня 1934 року Семен Давидович став директором УФТІ, що перевело існуючий ідеологічний конфлікт у нову площину. Через кілька місяців вчені звернулися до ЦК партії з проханням замінити його на Лейпунського, з досвідом роботи в Кембриджі. Москва швидко ухвалила рішення, але повідомляти його в Харків не квапилася. Чим скористався Давидович, написавши скаргу до НКВД про змову Ландау й Вайсберга з метою саботажу, проте арештувати їх не вдалося, тому спецслужби взялися за студента Мойсея Корця. Справа розгориться в 1937 році, коли НКВД почнуть допити й розслідування проти аж трьох груп «змовників» усередині інституту. У підсумку, з 16 заарештованих 8 були розстріляні, а вчені з інших країн змушені були втікати за кордон. Після Другої світової війни інститут був понижений до статусу регіонального з новою назвою — уже як Харківський фізико-технічний інститут. Хоча це не завадило бути обраним пріоритетним у розробці ядерної бомби й отримати статус національного наукового центру після здобуття незалежності.

Перша столиця

Багато разів розвінчаний міф, а на ділі доволі примітивна маніпуляція, хоча й з (нібито) посиланням на конституцію та певні юридичні процедури спадкоємства. Офіційно з 19 грудня 1919 року місто було столицею УССР — до перенесення столиці в Київ 24 червня 1934 року. Міфом же створювалася спекулятивна думка, що українці отримали державність і столицю лише в 1917 році. Важливо зазначити, що з появою Української Центральної Ради, яка засідала в Києві, саме Київ був столицею Української Народної Республіки вже в листопаді 1917 року. Цей Харківський «бренд» розкручувався в 90-і роки на однойменному телеканалі «Первая столица» й поступово приживався. Шкідливий наратив мав підігравати російським впливам і провінційному самолюбству. Його відголоски досі можна знайти, однак із розвитком політичної свідомості подібні фальсифікації сходять нанівець.

День міста

У добу Кернеса легенда дати 23 серпня досягла свого апофеозу й продовжується за інерцією вже в головах і назві станції метро. Навіть відкинувши суто утилітарну точку зору, що користь із цього мінімальна, проблему того, що вона шкодить святкуванню Дня Незалежності складно перекрити. В електорату просто здоров’я не вистачить на два дні поспіль. Другим аргументом проти цієї дати виступає хибна прив’язка події. Вигнання німецьких окупантів відбулося 29 серпня 1943 року. Попри те, що 23 серпня часто помилково згадується як дата цієї події, насправді цього дня маршал Конєв тільки передчасно повідомив про витіснення гітлерівців із міста. Про це мав свідчити червоний стяг над Держпромом, однак, насправді, бої в межах міської забудови тривали ще майже тиждень.

Виконувач обов’язків міського голови Михайло Пилипчук у 1997 році виступив з ідеєю поєднання дня міста й дня «визволення». Що на ділі виявилося не уніфікацією, а викиданням дня міста 20 вересня з подальшою заміною на совітський штамп. Попередня ж традиція дня міста була офіційно регламентована з 1987 року.
Про гостроту цього питання не двозначно свідчать опитування навіть у каналі Немічева. Я вважаю, що це питання потребує ширшого обговорення та залучення знавців і інтелігенції для вибору справедливої нової дати. Про себе: раніше я святкував 8 квітня, в річницю звільнення будівлі ХОДА, але цілком відкритий до альтернативних пропозицій.