Це буде щось на кшталт мого фільму. Він зрозумілий і не потребує тлумачення. Був рік, коли я щодня прокидався програючи Shawshank Prison - Stoic Theme абсолютно автоматично, але стабільно як за годинником. Власне, ця композиція відкриває плейліст гімнів життя, як би надмірно пафосно воно не звучало.

Я дивився «Втечу з Шоушенка» точно понад 50 разів. Одного разу переживаючи ніч перед оголошенням результатів вступу на бакалаврат, я подивився двічі поспіль, але на третьому прокруті вже заснув. Далі він просто супроводжував. У минулому кілька російських дубляжів, в оригіналі з субтитрами, пізніше у голові вимальовував наскоком порівняльну характеристику перекладів від СТБ, 1+1 та Інтеру. Зрозуміло одне, я намагався збагнути щось, що не пов’язане з фільмом. Тому, я з самого початку ідея прочитання книги була ще одним способом його переосмислити.

То був його стиль — невдячного скиглія, скупого на добре слово, людини, яка свято переконана, що проти неї — цілий світ. Світ обманом вициганив у нього найкращі роки життя і з радістю тепер відбере й решту.

Перед Френком Дарабонтом стояла амбітна задача написати та поставити екранізацію новели про в’язницю яка очолить. До цієї задачі він не був готовий і так само не підозрював про її існування, прагнувши зняти просто гарний фільм. Йому можна це пробачити, адже Стівен Кінґ, як автор оригіналу, загалом не бачив як можна з усіма стрибками в часі оповідання вдало перенести в кінозали. Можемо констатувати, що обидва митці опинилися неправими в цій ситуації та ми всі від цього тільки виграли.

Перше, що здивувало так це обсяг твору. Переді мною опинився не роман, що описує пару десятків років у найгіршому місці для людини, а невеличка новела зі збірки «Чотири сезони». За ним дуже швидко слідує одкровення – громіздкий обсяг опиняється просто зайвим. Об’єктивно поганих рішень не було. Складно уявити ситуацію, де сценарист приносить готовий сценарій кіноадаптації й всі в команді, у тому числі автор оригінального твору, упевнено кивають і подумки уявляють, що ось він той фільм, який на наступні десятки років підкорить рейтинги більшості країн. Хіба якщо ти Томмі Вайсо, тоді так, ці думки абсолютно властиві.

Також твір заповнює декілька прогалин з екрана. Як-от показується зміна директорів в’язниці та наступна адаптація до них, звідки в Енді кошти на фінансування екзотичних забаганок (хоча ця нестача покривається детальною сценою передачі контрабанди, що можна зарахувати за натяк, що Енді просто проніс з собою гроші) та тимчасового сусіда в камері, який скаржився на протяг. А також Енді пропускав чарочки Джек Денієлсу на день народження та Різдво.

Енді Дюфрейн був не надто схожий на мене чи на будь-кого іншого, з ким я познайомився, відколи потрапив у цей зиндан. Він проніс із собою через свій задній ґанок п’ятсот доларів. І щось інше примудрився пронести з собою той сучий син. Почуття власної гідності, напевно, чи відчуття, що врешті-решт він вийде переможцем… а може, то було лише відчуття свободи.

Утім, я майже впевнений, що деталізація у фільмі не кульгає, вона там просто не потрібна. Перелічені вище моменти слугують не як розкриття історії, а суто функціонально підкреслюють переживання та ризики Енді Дюфрейна на його шляху. На екрані цю роль компенсує, ба навіть перевершує блискуча гра Тіма Роббінса.

Це все важливо, але не так цікаво. У фільмі роль Рудого виконує Морґан Фрімен, що навіть при дослівному цитуванні реплік з книги не створює враження ірландського завсідника в’язниці. Як причесаний дубляж невимушено розмивав контраст між Енді Дюфрейном, Рудим і іншими в’язнями, так книга його повертає. Як мінімум заради цього нового погляду я й раджу прочитати оригінал і ще раз переглянути фільм.

Думаю, людський досвід усе оцінює за трьома основними ступенями. Добре, погано й жахливо. І коли простуєш назустріч темряві, що згущується ближче до «жахливо», стає дедалі важче розпізнавати півтони