Пелопоннеська війна точилася вже не перший десяток років. Минула поразка Афін призвела до того, що флот стратега Конона опинився заблокований спартанськими силами. Їх наглядали аж 50 кораблів, а решта відправилася зустрічати афінян. Вони вперше опиняються в подібному становищі, коли, окрім значної переваги в кількості флоту, командувачі ворога ще й переважають у досвідченості. Бо найкращий екіпаж як раз перебував разом із Кононом, тож довелося вигадувати інноваційний підхід і задіяти новозбудовані кораблі.

Алківіад, відомий раніше своїм автократичним стилем керування, був відсторонений від позиції стратега на користь десяти видатних воєначальників Афін. Тепер же він відомий тим, що, розчарований ставленням афінян до нього, перейшов на бік ворогів у Спарту. Тому на молоду десятку покладалися великі сподівання, хоч зі ще не минувшою гіркотою.

Афіняни розділили свій флот на вісім автономних частин, кожною з яких керував один зі стратегів (двоє з десяти не брали участі в битві). Кінцеве розгортання відбувалося в подвійній лінії, задля нейтралізації спартанського маневру, коли трієра проскакувала між двома ворожими кораблями, щоб, розгорнувшись, нанести удар убік. Командувач противника хоча й отримав від свого керманича пораду відступити, наважився прийняти бій. Він розділив флот надвоє та повів його в атаку тривалістю в кілька годин.

Афіни скористалися перевагою сповна. Більше половини спартанського флоту було знищено, а командувача вбито. Правий фланг відступив, а лівий після нетривалого опору вимушений був до нього доєднатися.

Нагода святкувати була чи не найбільша за всю війну, але часу на це не бракувало. Командування мало вирішити, що вдіяти та не розпорошувати й без того обмежені ресурси. Ухвалено  було компромісне рішення – головна частина флоту з усіма стратегами намагатиметься завадити решті спартанських кораблів втекти та згодом доєднатися до загального флоту. Менша частина, у свою чергу, намагатиметься врятувати воїнів із втраченої флотилії, а також виловити тіла загиблих для належного поховання, як того вимагав звичай. Але раптово здійнявся шторм і зірвав обидва плани, загиблі воїни  потонули в морській пучині.

Що за тогочасними неписаними законами розцінювалося не як халатність чи невдалий збіг обставин, а що найменше як релігійний злочин

Трієрархи, котрим було доручене завдання виловити загиблих, краще за всіх розуміли, чим це обернеться для них і яке місце тепер вони посядуть в очах демосу. Тому стрімко повернулися до Афін задля того, щоби першими задекламувати свою версію трагедії, в якій провина лежатиме вже на стратегах. Або іншим способом доставили вигідне собі повідомлення, поки командування не мало змоги їм завадити. Кораблі афінян, за розповіддю Ксенофонта, «не досягли жодних результатів» і мали повертатися до  засмученого демосу вже не з такими славетними результатами.

Стратеги, дізнавшись про те, яка слава вирує тепер про них в полісі, мали ще більш понижений моральних дух. Двоє з них чітко бачили завершення своєї історії страченими об каміння в провалині, тому шпарко покинули місце дії та до міста не поверталися. Інші шестеро ймовірно недооцінили небезпеку судової системи та вже скоро перебували в Афінах. Керувалися вони не стільки ідеологічними міркуваннями, а можливістю повернути результати засідання на свою користь, або й зовсім його уникнути. Адже п’ятеро з них мали політичні або родинні зв’язки в дуже високих колах.

Афіни ще не знали тріумфу настільки руйнівного для його творців

Над полісом згущалися пасма хмар. Цілком собі самобутня пенітенціарна система в той доленосний день крехтіла та готувалася обрушитися над вчорашніми героями. Однак відлуння здорового глузду ще доносилося в залі. Стратеги принесли важливу перемогу, закріпили контроль на морі та завдали руйнівних втрат, знищивши вщент кораблі ворожого флоту, та судити їх після цього недоречно. Якою б валідною не здавалася ця думка, опонентів виявилося вдосталь. Сперечалися несамовито та віддано, майже як востаннє. Суд постійно вимушений був зупинятися щоб заспокоїти, вивести особливо палких і  дотримуватися  встановленого регламенту.

Тим часом на дворі вже вечоріло, проте суперечки присяжні завершувати не квапились. Справа була перенесена на наступний день, але більшості вже зрозуміло – стратегів помилують. Учасники суду почали розходитися, як раптом  тишу перервав натовп  містян у траурному одязі, що оплакував неупокоєні душі загиблих родичів.  

Історики ще в ту добу спекулювали з приводу того, чи була ця акція зумисно організована аби схилити чашу терезів у бік страти. Як і з будь-якою конспірологією, руйнується вона в момент усвідомлення складності зумисної організації подібного масового перформансу таємно, коли багато містян особисто знають одне  одного. Отже більшість дослідників сходяться у висновку, що це не був результат змови Ферамена, Фрасібула або іншого діяча аби юртувати народ. Непрямих доказів висувалося недостатньо, втім не існує жодної інстанції яка змогла би заперечити ефективність ходи. Адже Афіни вибухнули не баченою раніше ненавистю та на наступному засіданні вже жодної дискусії не відбувалося.

Якщо в перший день стратеги заходили з тряским положенням, то другий вже майже гарантував загладу

Регламенти, патріотизм і повага розчинилися як зайві поняття — присяжні прагнули лише крові. Разом суд налічував 501 присяжного, які голосували камінцями: білий означає невинний, чорний – винний. Єдиний, хто сповна розуму не втратив голову та вкинув вже нічого не вирішуючий білий камінець, — був герой іншої війни Афін. Цей присадкуватий старик взагалі стверджував, що народ не має права судити стратегів. Його звали Сократ. Його не те щоби не почули, а зовсім не збиралися.

Афіни втратили дещо більше, ніж вісім відданих командувачів. Страта стратегів остаточно зневірила афінську армію та ні про який бойовий дух і відданість полісу мови більше не йшло. Пройде менше двох років, як під тиском Спарти Афіни падуть, і демос Афін буде вимушений голосувати на народних зборах вже за олігархічну колегію тридцятьох тиранів.

За час правління тиранів було вбито більше півтори тисячі містян, а їхнє майно було конфісковано. Система судочинства фактично перестала діяти, а більшість населення була залякана та безправна. Інші за майновим цензом стали повноправними громадянами. Серед 3000 громадян було 500 членів ради та 500 посадовців, а решта – це демос, який, однак, на народне зібрання не скликався протягом усього правління Тридцяти.