Інтуїтивно це питання можна віднести до площини «очікували/не очікували», але при глибшому дослідженні воно випливає в «розчаруванні» й навіть «роздратуванні». Співробітники німецького посольства в Японії нетривалий час продовжували отримувати зарплату з коштів вже неіснуючої країни. Знадобився всього місяць для припинення подібної ініціативи — з огляду на те, що нацистського уряду більше немає. Офіційно протест Японії почався раніше, уряд розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною і помістив дипломатів і багато інших німецьких громадян під домашній арешт. Цей арешт тривав до вересня, коли союзні війська взяли під контроль Японію. Як згадує Генріх Георг Штамер, тодішній посол в Японії, німецьких дипломатів разом із ним тимчасово розмістили в готелі біля Токіо, у відносно комфортних умовах.

Між самобутністю і союзниками, або Між ідеєю та документами

Доведеться трошки прогортати назад, щоб розуміти контраст між ідеологічними очікуваннями й специфікою японського керівництва. Перше передбачало ідею «битися до смерті», в якій тогочасні еліти були цілковито впевнені під враженнями від дій провідних нацистів. Друге — хибне сприйняття японського уряду як однорідної військової диктатури. Їхній режим не планує офіційно оголошувати про капітуляцію, навіть якщо фактично зазнає військової поразки на території Німеччини. Похитнути цю ідею не вдалося навіть краху фашистського режиму в Італії, який, однак, продовжував постачати свої підрозділи вермахту. «Я очікував цього рано чи пізно, але [новина], безумовно, розчаровує», — писав Кідо, який вважається найближчим радником імператора протягом усієї ДСВ. Скоріше реакція нагадувала роздратування, при цьому доволі стримане, адресоване не факту капітуляції, а  свавіллю в армії:

«Японською політикою маніпулювали польові офіцерами армії з часів маньчжурського інциденту, і тепер ми не маємо нічого, окрім протиріч і плутанини, і вже занадто пізно щось робити. Ах!» — міністр закордонних справ Японії Сіґеміцу Мамору.

Втім, таке тривале й частково зухвале бачення не було зовсім необґрунтованим чи наївним — 11 грудня 1941 року Німеччина, Японія та Італія підписали й оголосили угоду про «недопущення сепаратного миру зі Сполученими Штатами або Великою Британією». З обмовкою на пропагандистський загал цього документу він дозволяв окреслити бодай якісь рамки очікувань. Це ідеально відповідало культурі сакралізації самопожертви, яка була характерною для японського правлячого класу.

Попереднє твердження не означає, що самовпевненість застелила Японії очі

Навпаки, консульство в Берліні працювало на межі своїх можливостей. Японія була в курсі подій завдяки доповідям і засобам масової інформації, які ретельно висвітлювали хід військових дій. А згадане вище ідеологічне забарвлення слугувало  одним із методів трактування цієї інформації. В Японії ніколи не розглядалася можливість капітуляції раніше за Німеччину. Замість цього в 1944 році німецький військовий аташе в Токіо зазначив, що вся його країна мобілізується на тлі того, що війна обернулася проти них.

Для зовнішнього спостерігача японський уряд нагадував злагоджену військову диктатуру на противагу внутрішнім конфліктним олігархічним групам. Зрештою, останнє гарно приховувалось, опозиційно налаштовані чи недостатньо лояльні до мілітаристського ладу гравці були або вбиті, або залякані.

Обставини, що визначили цей напрямок розвитку Японії з широким впливом військових на політичну структуру склалися століття тому. Реставрація Мейдзі, яка відбулася в 1868 році, завершила семистолітнє правління сьогунату, який якраз і був прямою військовою диктатурою. Імператор затвердив конституцію, згідно з якою лише він міг вносити до неї поправки. Формально, він зробив свій статус сакралізованим і величним, на практиці його повноваження були значно скромнішими. Важливі адміністративні рішення пали на плечі прем’єр-міністра та його кабінету. Перед відправкою на розгляд імператора вимагалася одностайність ухваленого рішення, якщо цього зробити не вдавалося, тоді імператор міг втрутитися з правом на розпуск уряду. Іншим органом була Таємна рада, що складалася з високоповажних державних діячів, призначених імператором на довічний термін. Її основним завданням було консультувати імператора з питань законодавства, договорів і призначень високопосадовців. Члени ради розглядали різні політичні й адміністративні питання, допомагаючи формувати державну політику та забезпечуючи стратегічну підтримку імператора в його рішеннях.

На всі ці сфери відбувався відчутний вплив командування армії та флоту

Нетиповою здається законна здатність військових керівників впливати на формування уряду, тобто обирати своїх міністрів і начальників штабів. Таким чином якщо не визначаючи політичний вектор, то його корегуючи. Це також підкреслюється тим фактом, що всі три кабінети міністрів під час війни очолював прем’єр-міністр, який раніше був флагманським офіцером. У такому стані уряд перебував до реформи, що відбулася уже посеред війни.  Прем’єр-міністр Коїсо заснував спеціалізовану групу під назвою Головна рада з керівництва війною, яка складалася з нього самого, командувачів і міністрів армії та флоту, а також міністрів оборони й зовнішніх справ. Цей «внутрішній кабінет» майже перехопив координацію військових дій. Питання ведення війни було остаточно вирішене.

Проте, знову ж таки, воно не було одностайним. На мою думку, тут є два яскраві приклади. Перший — Тодзьо Сігенорі Того. Він із позиції міністра закордонних справ виступав проти війни з самого початку й добровільно пішов у відставку в якості протесту проти рішення розпочати війну з США. Другий — Макото Мацутані. Його документ від 1944 року «Заходи щодо припинення війни у Великій Східній Азії» пропонував розглянути можливість припинення військових дій, якщо Німеччина капітулює, та три способи це зробити. Втім, за цю ідею Мацутані поплатився кар’єрою секретаря прем’єр-міністра, бо раптом опинився на новій посаді експедиційних військ у Китаї, що значно зменшувало його політичні бали та, ймовірно, слугувало натяком для послідовників таких переконань.

Достатнього розвитку цих ідей, звісно, не послідувало. На засіданні ставки головнокомандування 30 квітня було вирішено продовжувати військові дії до досягнення цілей Великої східноазіатської війни. З обов’язковим переорієнтуванням на вищі цінності, що раніше не були в небезпеці. Це трапилося не за один день, ранішні освітні програми й зручна національна релігія, словом, усі сили були кинуті на відданість кокутаю та імператору. Позаяк інші національні лідери усвідомили, хоча й не одразу, що безкомпромісна рішучість Японії боротися до останнього могла призвести до ще більших ризиків для кокутаю.

Додаток А

The Mechanism for Strategic Coercion: Denial or Second Order Change?/ Chapter 4 Japan’s Decision to Surrender: https://www.jstor.org/stable/resrep13891.9

Pact Between the Axis Powers Barring a Separate Peace with the United States or Great Britian; December 11, 1941: https://avalon.law.yale.edu/wwii/tripart.asp

The Japanese Perspective on Germany’s War: https://www.nids.mod.go.jp/english/event/forum/pdf/2010/05.pdf

World War II Database: https://ww2db.com/