«...Робили якусь альтернативу Москві та Києву, навіть через архітектурні експерименти, коли місто забудовувалося у футуристичному контексті, за ідеальною, дещо утопічною матрицею: квартали науковців, квартали робітників, квартали діячів мистецтва.
— Чистий Кампанелла…
— Так, поєднання Середньовіччя з футуристичним утопізмом. Це дуже цікаво.»

З інтерв’ю Сергія Жадана газеті «День»

Я довго думав, як почати опис появлення ХТЗ, але підібрані слова коливалися від злого сарказму до зайвого цинізму  чи втішної брехні. Тому краще дати найбільш точне визначення: це експеримент совітської системи над Харковом зокрема  і пролетаріатом загалом. Спосіб тлумачення я залишаю за читачем.

За офіційною довоєнною статистикою, ХТЗ як частина Індустріального району поступився за криміногенними показниками Холодногірському. Але це не заважає славі ХТЗ, що передається з покоління в покоління.

Сучасний попсовий відвідувач може не відчути різниці з іншими індустріальними раями Сходу. Ми – люди підковані, бачили Дніпро, Кривій Ріг, Запоріжжя, менше – Миколаїв або Кременчук etc. Частково вони мають рацію, адже після Другої світової війни район майже остаточно розчинився серед своїх сусідів. Але не внаслідок нищівних руйнувань, а через  переосмислення оригінального проєкту, за яким було втілено цього разу звичайну планову забудову. Цегляним «американкам» для працівників з-за кордону та жилкомбінатам довелося вчитися тулитися до типових панельок.

Але цю історію ще треба розповісти. Тому початок тревелогу Кампанелли треба дещо  видозмінити. До столу утопістів, що радо обговорювали віддалений острів з ідеальним устроєм, тепер підходить молодик у нетиповому для їхнього часу вбранні: у темній сорочці, пошитій ідеально за розміром, та з кейсом, який він зве «дипломатом». Генуезькому у мореплавцю доведеться приміряти роль пасивного слухача, яким ще був кілька хвилин тому був його співрозмовник з ордену госпітальєрів. Адже загадковий іноземець  за сусідньою стійкою, вислухавши всю розповідь про “Місто Сонця”, на рівні аналогій бажає розповісти про власне бачення майбутнього району.

Його розповідь спершу здавалася дуже схожою на попередню.  Нова історія підхопила мотиви минулої: це було про ідею зробити все ідеальним та спланованим одразу. Тож під наглядом НКВС конструкторське бюро почало виконувати замовлення. Отримавши його під Новий рік, уже 28 березня 1930 року мали ескіз на руках. Прототип загалом отримав схвальні відгуки та  був переданий до місцевої філії “Діпроміста”. Усе пройшло напрочуд швидко, і  закладка Нового Харкова відбулася вже в травні. Можливо, тому, що Харків усе ще мав статус столиці і купу експериментальних проєктів з амбіціями потягатися з Києвом, але тільки з ним. У жодному разі  не мав бути більш футуристичним,  аніж  столиця всієї імперії. “А якщо випадково таким і буде, то найкраще з нього все одно перетягнемо”. Нова матриця міста ще не мала головних архітектурних взірців – висоток. Коли  Держпром уже був збудований, супутні йому Дома Проєктів і Кооперації (нині головний і північний корпуси ХНУ) ще будувалися.

Новий Харків, на відміну від вигаданого Кампанеллою міста,  власного  острову  не мав, тож район Сонця міг вільно обирати  розташування. Хоча це був радше вибір без вибору: або трансформувати «Старий Харків», або використати одну з двох ділянок – Салтівську чи Лосєвську. Перший варіант відпав одразу, адже потребував додаткових витрат. А вартість нового будівництва була меншою в порівнянні з повною трансформацією середмістя, – і  майже однаковою, незалежно від обраної  околиці. Проєкт оцінили в 186 мільйонів рублів. Салтівці свого житлового масиву довелося ще трохи зачекати, позаяк головним аргументом на користь розміщення біля станції Лосєве з його хутором на кілька десятків дворів стала вигідна логістика для пролетаріату.

Схематичний план розташування соцмістечка відносно Харкова, 1930 рік/Автор: Павло Альошин

І от, зрештою, голова Вищої Ради Народного Господарства Орджонікідзе остаточно схвалив проєкт. Як і належало будь-якій  структурі, згодом цей керманич на повний зріст увічнився у пам’ятнику біля входу до заводу. А також у назві району, але не одразу, адже спочатку той  називався Тракторобудівельним або просто Тракторним – історичні джерела фіксують обидва варіанти. Пафосна назва «Новий Харків» швидко зникає з мап та з 1936 року район перейменували на Орджонікідзевський, – ця назва проіснувала аж до 2016 року. У той самий час  пам’ятник розташувався біля головної споруди — щоправда, лише номінально. Із цим титулом може мляво позмагатися взірець району – будинок №20 на вулиці Миру, без згадки якого не обходиться жодна оповідь про ХТЗ.

Він не мав виділятися, а - бути одним із жилкомбінатів – під цю ідею, власне, й розбудовувався район. Усе, що за тогочасними нормами моралі могло бути винесене з приватного в публічне, — виносилося  в межі однієї комплексної споруди. Те, що не вдавалося розмістити навіть в комбінатах, зі скреготом  зубів, але таки отримувало  окрему будівлю. Як-от дитячі садочки, школи, клуби та будинки культури. Початковий проєкт врахував  і цю ваду, позаяк будівлі мали поєднуватися критими мостами – такими собі коридорами. У такий спосіб вже були з’єднані корпуси Держпрому, концепт себе зарекомендував і мав поширитися на маси. Звісно, до стадіону чи будинку культури в такий спосіб не потрапити, але, не покидаючи будівлі, відвести дитину до садочка чи сходити до їдальні мало бути цілком реальним.

Соцмісто народилося  в контексті першої п’ятирічки, яка була майже повністю продиктована передчуттям нової великої війни


Хоча й з ким саме, поки не зрозуміло. Моторошною цю думку робить зміна  підходу до способу мислення. Вона описується громіздким терміном «телеологія». Звичний нам статистичний (і ворожий ринковий) підхід бере дані минулого, спостерігає за трендами й  виводить майбутнє. Телеологія пропонує не прогнозувати майбутнє, а задавати  його відповідно до поставленої цілі. Вважалося , що тенденції капіталізму існують лише в межах його законів  і відтепер не є релевантними. В урбаністиці це означало, що не «місто виросло», а «місто спроєктували під конкретну мету». Значить, велика війна є частиною плану, який не виходив з реалій, а сам їх визначав – бо ж «вороги» за замовчуванням мали бути мудаками й агресорами. Отже, справжнє завдання – посунути промисловість на Схід із мінімально можливими витратами, а зекономлені кошти спрямувати на ВПК. Промисловість належало переміщувати разом із населенням, адже місцеві жителі там були нечисленними й не навченими.

Тут спливає ще одне красиве грецьке слово «автаркія», ідея самодостатності  в економіці, що зводить обмін із зовнішнім середовищем до мінімуму, із претензією на повну автономію в далекому майбутньому. Для соцміста це означало перенесення його географічного вектора, адже в новій реальності портові міста втрачали своє первісне призначення й такого типу посередництва не потребували. Частково з цієї причини подібні архітектурні експерименти оминули Одесу та Миколаїв. В Україні проєкти оригінального соцміста різного масштабу були реалізовані лише в Харкові, Кривому Розі, Запоріжжі, Краматорську, Макіївці, Горлівці та Донецьку.

Після детального аналізу з’ясувалося, що невдачі комун-попередників були спричинені відторгненням капіталістичного порядку, а отже самого факту створення Країни Совітів мало вистачити. Тим паче успадкований  багатий досвід утілився в кілька концепцій нових соцміст. Для цього треба тримати в голові три прізвища: Сабсовіч, Охітовіч і Ладовський. Партія майже напевно зробила вибір на користь першого, але інші намагалися в межах совітських реалій просувати власні бачення. Те, що відбулося, назвали публічною  дискусією. Стоси паперу полетіли з видавництв, автори концепцій  гастролювали різними партійними осередками. Єдине, в чому всі сходилися, – це в меті створення нового міста, «опролетарюванні» населення, і відповідно – у цілковитому відкиданні культурно-історичних та емоційних забарвлень міського простору. До того ж, старі міста досі мали старовинні ієрархічні значення, що є неприпустимими для утопії. Адже середовище  тепер індустріально-виробниче.

Усі троє називали старе місто капіталістичним, але лише Сабсовіч спромігся пояснити, що це означає. У його розумінні це – хаотичність, індивідуалізм у значенні неорганізованості, закладена в сам дизайн нерівність і, чомусь, антисанітарія. Прогнозована груба і  надщільна геометрія Ле Корбюзьє мала бути подолана, адже нове місто розраховувалося на 40–100 тисяч людей і розташовувалося безпосередньо біля заводу або радгоспу. «Груба» геометрія змінювалася на «сплановану». Міста ставали повністю спроєктованими, а відтак – контрольованими та функціонально організованими. Жодних  вулиць, жодних  кварталів – лише зелена територія, великі житлові комплекси та комунальні сервіси. Якщо подивитися на життя пролетаря під мікроскопом, воно виявиться складеним із десятка пунктів: праця, побут, відпочинок, сім’я, виховання, дозвілля, товариші. Нове місто дозволить спланувати кожен із них, ліквідувавши небезпечну стихійність буття. Тут і стають у пригоді  згадані жилкомбінати. Дому в тебе немає – точніше, він є, просто він не твій. Людина заселяється у величезний будинок-комуну, що спроможний охопити весь життєвий цикл 2–3 тисяч людей. З їдальнею, бібліотекою, спортзалом, навіть клубом і дитячими закладами. Адже сім’я – це пережиток. А жінку треба звільнити від домашньої праці, ліквідувавши саме поняття “домашнього вогнища”. Усе це – заради економічного блага та її залучення, як повноцінної одиниці, в індустрію. 

Михаїл Охітовіч запропонував щось дійсно нове. Він пояснив свою ідею питанням: мовляв, якщо зв’язок і транспорт працюють всюди, тоді навіщо людям жити вкупі? Заднім числом його можна вважати пророком ідеї інтернету адже у його баченні людина була пов’язана не з локальною громадою, а з усім світом – завдяки зосередженню поселень  по всій території. Мобільне житло мало дозволити  легко змінювати місце проживання, до того ж  разом із родиною. Необхідність зміни сталої родинної традиції він відкидав – діти жили разом із батьками. Зрештою, Охітовічу “прилетіло” за надмірне захоплення природою, індивідуальні помешкання, а також розмите окреслення відмінностей між селом та містом.

Один з проєктів дезурбаністів під впливом Охітовіча для півночі Уфи, 1932 рік

Ладовський тримався десь осторонь. Про свою роботу в цей історичний період він відгукувався холодно: «Життя давало замовлення — архітектори їх виконували». Ідеологічне завдання, яке партія ставила перед новим містом,   він розумів не гірше від своїх конкурентів, але не поділяв двох тез. По-перше, навіщо ліквідовувати чи розсереджувати місто, якщо можна зберегти його, але переформатувати психологічно й функціонально? По-друге, Ле Корбюзьє – не пророк, а лише людина, що робить припущення. Послідовно хмарочоси і надщільна забудова не обов’язково стануть єдиним можливим майбутнім, та навіть якщо дійсно все прямує до цього, ми здатні його обмежити. Архітектор, як і його опоненти та партія, вірив у модерністську ідею того, що місто формує людину. Проблемою поточного міста він вважав хаотичність. Проте грамотне проєктування дозволить об’єднати місто у єдину злагоджену систему. До того ж, великі міста є центрами культури, науки й всього найкращого, тож сам їхній статус не є вадою. Утопія Ладовського не була утопією, однак це й не допомогло їй перемогти.

Абсолютної перемоги партія – із поправкою на сувору  на реальність –  не присудила нікому. Умовним переможцем став Сабсовіч, з точково корегованим опонентами концептом соцміста


Адже ніхто не збирався ділити з архітекторами монополію на формування нової совітської людини. Мало того, що комуністичний безгрошовий ідеал призвів до того, що теоретики взагалі перестали зважати на ціни нових проєктів, так вони ще й почали дискутувати й змагатися між собою, а це вже несло загрозу для централізованої влади. До того ж, лише один із них не атакував інститут сім’ї, а за таких умов симпатією населення годі було заручитися. Постанова «О работе по перестройке быта» чітко визначила  пріоритет на швидку індустріалізацію. Архітектор відтепер не пророк, а звичайний виконавець. Проєктування Держплану на місцевість означало, що місто стає  просторовим продовженням економічного плану. Розгром Охітовіча сучасників не здивує. Розсіяне мобільне населення разом із відсутністю компактних міст – це пряма  протилежність засадничим  цінностям режиму, котрий прагнув  концентрувати та контролювати робітників. Але й деякі пункти ідеї Сабсовіча потрапили під шквал критики, тож його концепція значною мірою пішла під ніж, позаяк влада прагнула  централізації, а не автономних комун. Архітектура тепер не змінює суспільство, а обслуговує чітко визначений план.

Харківський Тракторний Завод у 1930-х роках/Джерело: http://biblioteka-industrioteka.kh.sch.in.ua/

А план у нас вимагав 140 тракторів на добу, тому вся увага перемкнулася на завод та швидкість його зведення. У совітському серці колективізму раптово з’являється  приватна компанія «Albert Kahn Associates Incorporated» та десятки громадян США, чия інженерна думка відповідала за проєктування й втілення ХТЗ. Проте для Харкова важливішим ім’ям стане Леон Сваджіян – і то буквально: адже його ім’я на заводі занесено на дошку пошани, а в совітських документах він зазначений керівником будівельного відділу ХТЗ. Леон зміг спокутувати своє капіталістичне походження заслугами в управлінні будівництва Сталінґрадського тракторного заводу і мав амбіції реалізувати подібний проєкт уже в тодішній столиці УССР. На той момент він навіть довчив російську мову та спілкувався з робітниками без перекладачів. Одного дня він прокинувся кавалером найвищої державної нагороди – «Ордена Леніна». На такі нагороди можновладці не скупилися й для інших, уже локальних організаторів. Утім, новонабутий статус бронею для місцевих не став: менше, ніж за через десяток років діячів розстріляли, вибивши з них потрібні «зізнання».

Брак техніки компенсували кількістю залучених виконавців. Найважчу чорну роботу виконували вручну, підганяючи темпи ударними методами. Яскравий приклад — копання котлованів під цехи, бетон і цеглу для яких перевозили на тачках та візках, також власними силами. Іноземці швидко вивчили значення слова «ударництво». Водночас колосальну плинність кадрів дуже зручно перекривали за рахунок  селян, які  втікали від колективізації, – проте ненадовго. Чорнороби часто не могли дочекатися навіть першої платні, а показник плинності в окремі періоди перевищував 60%.

"Штурмовики" на будівнцитві ХТЗ/Джерело: https://kh.depo.ua/

Прибулим американцям було легше вгамувати свій подив від реалій Країни Совітів, адже осмислювати побачене їм доводилося не в бараках, а в окремому двоповерховому цегляному будинку із харчуванням в закритій їдальні. Розраховувалися з ними також твердою валютою, отриманою від  експорту сировини.

Завод дійсно звели в рекордні терміни, за 15 місяців, і помпезно запустили  1931 року. Проте успіх у проєктуванні заводу не означав аналогічного  інтересу до поселення навколо нього. Після початку будівництва у 1930 році роботу на понад 30 житлових майданчиках практично одразу було зупинено й переведено у стан консервації. Радий бодай якомусь притулку, працівник вже й не згадував про комфортний простір. До речі, вода тут могла подаватися лише раз чи двічі на тиждень. Ба більше – навіть у лікарню, яка теж в перший час нічим не відрізнялася від барака. Взимку до проблем із  каналізацією додався брак утеплення. За планом Сабсовіча, поняття вулиць розмивалося, що позначилося на їхньому облаштуванні. Біля станції Лосєве бракувало ще й переходів, тож робітник мусив пролазити під вагонами, добираючись на роботу зі свого перенаселеного барака. Тим часом населення соцміста ХТЗ перевалило за позначку в 75 тисяч мешканців вже до початку 40-их років. Може по дорозі він знайде прохарчунок, адже завезення продуктів залишалося явищем нерегулярним, а сваритися з локальними крамницями, що подекуди відкривалися в «будках», було справою – навіть суто  візуально — абсолютно марною.

1. Будівництво першого кварталу житлових будинків для робітників, зима 1930-31 рр./Джерело: http://biblioteka-industrioteka.kh.sch.in.ua/ 2. Тимчасові бараки для розміщення/Джерело: https://kh.depo.ua/

Станом на 1 квітня 1932 року в експлуатацію було введено 26 житлових будинків загальною площею близько 80 тис. м², а також 151 барак площею понад 150 тис. м². Попри це, наявний житловий фонд покривав потреби робітників лише наполовину. 

До стрімкого зростання населення свій внесок зробили селяни, яким  вдавалося вирватися від голоду. Біженців розселяли в тих же бараках, а менша частина намагалася орендувати ліжко-місце деінде. На більше сподіватися не доводилося: за офіційними даними 1937 року на одного  мешканця Харкова припадало всього 6 м²  житлового простору. Цей показник «середньої температури по лікарні» був вирахований у нехитрий спосіб – завдяки найкращим показникам  старих імперських будівель. Хоч вони й постраждали від «уплотнєнія», але все ще вигравали на тлі всіх інших доступних варіантів , і особливо – на тлі найгірших умов на ХТЗ, де ця цифра становила заледве 4,8 м². 

Унікальна ситуація. 1934 року ініціатива робітників ХТЗ, які вирішили власними силами розв'язати житлову проблему, дістала схвалення в районній раді, і та навіть виділила земельну ділянку. Звісно, про жодну допомогу “індивідуалістам” не йшлося, але завдяки самотужки роздобутим і  доставленим матеріалам в околицях «Нового Харкова» з'явився більш знайомий, звичний «Харків» із його приватним сектором. 

Попри сильне відставання від плану, вже на початок 1936-го район став придатним для життя. Його з’єднали  із жахливим “капіталістичним” центром трамвайною колією, тут з’явився власний ринок, молочна кухня, десяток  освітніх закладів початкової та  середньої освіти, а також стадіон і кінотеатр. 

Час і революція все спишуть. Але хто ж міг подумати, що правило зіграє вдруге? Помилки та прорахунки в містобудуванні, залежно від їхнього масштабу, почали неіронічно списувати на підступність «троцькістсько-бухаринських агентів фашизму». Сам термін «соцмісто» зникає з ужитку планувальників, починаючи з 50-их років.

Утопічність утопії визначається ще кількома персонажами


У списку видатних утопій твір Кампанелли (1602) зазвичай першого місця не посідає, проте ніколи не залишається поза увагою навіть у такій компанії, як “Утопія” (1516) Томаса Мора та “Держава” Платона. Щоб краще проілюструвати наступну думку, треба також додати до переліку й “Левіатана” (1651) Томаса Гоббса, навіть ризикуючи наразитися на критику щодо точності визначень. “Левіатан” не є художнім твором і навіть тревелогом. Втім, утопія – це завжди насамперед політичний трактат. Мені подобається, що у підході  до “сцени дій” утопії чесніші з читачем. Художність тут – не більше, ніж спосіб оповіді, адже твір навіть не намагається вдавати, що в ньому є щось важливіше за  опис устрою цього світу. Хоча й тут можна стати на захист  модерних авторів: антиутопія, що складається суто з опису світу, ймовірно, мала б вигляд політичного лонґріду з LiveJournal, ніж чогось дійсно вартого уваги. Для  розрізнення цих жанрів я використовуватиму класифікацію Остапа Українця, у якій антиутопія – це не узагальнене «надійно організоване паскудство, де не хочеться жити», а звичайнісінька утопія, однак цього разу показана очима дисидента. Умовно, те саме «Місто Сонця» стане антиутопією, якщо буде розказане від імені не натхненного генуезця, а незвичайного солярія, який  потайки плекає ненависть до системи, в якій перебуває.

Задане ще Платоном жанрове питання «кому не місце в ідеальній державі», унаступників змінюється на «чому». Мор і Кампанелла на відстані від нього в тисячоліття з гаком одностайно відповіли б — приватна власність. Саме вона розбещує простий люд і навіть суверенів, чия влада все ще має божественне обґрунтування, однак вже з поправкою на людські вади. Дух часу також важливий для усвідомлення, і він позначався на обох авторах подібно, проте з різними відтінками. Обидва жили в світі, де інтерес і пріоритет надавалися життю після смерті, що, утім, уже не означало необов’язковість упорядкування життя земного. Черпати натхнення, окрім християнських і античних образів, тепер можна було й поза Атлантикою — у цивілізаціях обох Америк. Для Мора, чия діяльність припала на розпал Великих географічних відкриттів це були нові інформаційні й культурні простори – недосліджені й невідрефлексовані, незрозумілі й красиві що відбуваються зараз. Для Кампанелли це вже події нещодавнього минулого, що вкорінилися в живій пам’яті. 

Попри те, що всі перелічені твори гарно лягають в один ряд, для їхнього  осмислення й розділення на два етапи необхідно враховувати таку подію, як страта короля Карла І (1649). На хвилинку, засудженого як тирана, зрадника й ворога вітчизни! Усвідомлення того, що раніше подібний фінал здавався б неможливим  в уяві мислителів, дає важливий ключ до  їхнього бачення природи влади суверена та ролі божественного в державі. “Утопія” та “Місто Сонця” були написані задовго до цього. Проте це не означало їхню фанатичність і не говорило про надвідданість їхніх авторів монархії. Та й взагалі, якими були тогочасні критерії державності? Яким було тодішнє  визначення нації? Звичні нам категорії тоді або ще не були сформульовані або позначали щось інше. Щоб краще пояснити свою думку, пропоную зупинитися на ще менш точному формулюванні осмисленості, але суто в політичному сенсі. За сміливість своєї критики церкви Мор неметафорично позбувся голови. За єресь Кампанелла дістав довічне ув’язнення, але через 26 років був помилуваний. Під час ув’язнення його здоров’я підірвалося настільки, що він помер через кілька років після звільнення. Важливо, що жоден з них не міг поставити під сумнів сáме божественне обґрунтування влади монарха. Натомість  Гоббс застав страту короля посеред написання свого трактату. Він мав усього два роки на рефлексію такої безпрецедентної події, що відбулася паралельно з переписуванням нарисів “Левіатану”, які він створював попередні сім років. Останній, посеред хаосу громадянської війни, намагався знайти інші, секулярні обґрунтування влади суверена, характеризуючи природний стан суспільства як “війну всіх проти всіх”. На його думку, цей хаос закінчується лише тоді, коли індивіди погоджуються пожертвувати абсолютною свободою заради її завершення.

Отже, виникає потреба й задача на кілька поколінь наперед – переосмислити природу держави та божественного в ній зокрема. Не важко здогадатися, до кого я підводжу хто з великим азартом візьме на себе цей останній пункт. Однак, хочу застерегти від зарахування автора “Левіатана” до лав атеїстів чи агностиків і відповідного трактування його постаті, хай там як наполегливо зараз намагаються зробити це заднім числом деякі сучасні дослідники. Біографи в нотатках Гоббса жодного крамольного зізнання не знайшли, від звинувачень у безбожництві він мав сили й публічний простір відбитися, а атеїстичний рух у його новому притулку, Франції, явно не набрав достатніх обертів, щоб похитнути англіканський світогляд. 

Тим-то утопія Нового Харкова й могла показати новий погляд. Насамперед –  обігравши “Левіатана” Гоббса в нових декораціях. Громадянська війна тут уже закінчилася, монарха страчено разом із родиною, але тепер ще й Бога в “районі Сонця” та навіть за його межами, як виявилося, немає. Чому «не вийшло» і  ХТЗ має саме те обличчя, яке має, – у кожного харківця буде своя відповідь, що спирається на емпіричний досвід. Проте, щоб визначити це об’єктивно, необхідно зрозуміти, що саме мало вийти натомість.

У приємній компанії

Класичні утопії були відомі совітським авангардистам. Є підстави вважати, що вищим і проміжним планувальникам ХТЗ – так само, щонайменше, через факт їхньої поширеності в інтелектуальних колах, з яких ті походили. Чи спиралися на них напряму – питання дискусійне. А от щодо того, чи надихали вони творців соцміста, — тут можна стверджувати більш впевнено. Це радше стосується “Утопії” Мора як класичного твору, котрий, утім  поступався за рівнем уваги пізнішим проєктам французьких соціалістів із їхніми будинками-комунами, що протиставлялися тогочасному ладу. Конкретних доказів черпання натхнення з «Міста Сонця» майже напевно немає, хоча є підстави припускати, що фрагменти цього твору відклалися в несвідомому після належного прочитання чи обговорення. Пізніше залучені до планування іноземці в 1930-их роках цуралися слова «утопія» в своїх паперах, а в совітських архітекторів поступово зміщувався вектор уваги. Проте в масовій культурі район ХТЗ оспівується як щось нероздільне саме з  утопією Кампанелли, отже, у теоретичному “театрі розуму” порівнюватимуться саме ці два феномени.

Так-от, ми говорили про Кампанеллу…


Обидва “солярні” проєкти виходять з ідеї, що саме геометрія є визначником правильного соціального порядку. Простір має бути архітектурно зрозумілим. Проте пристрасть до правильних геометричних форм виражалася по-різному: італієць надавав перевагу колам, тоді як совітець – прямокутникам. Проте в обох випадках вибір фігур виконував виховну функцію: він розмивав кордони власності і ставав інструментом формування нової людини. Вийшовши з “ідеального” спільного помешкання, солярій доформовувався, розглядаючи написи на стінах, які були всіяні знаннями, а на дверях храму споглядав вирізані прості істини. Соцмісто пішло ще далі, кожен квартал проєктуально прагнув максимальної автономії завдяки власним школам, дитячим садкам та палацам культури.

Кільцеві вулиці та будівлі. Александра Фукс, 2018-2019/Джерело: https://epfl.ch/

Політика тут має обмежені функції: вона висловлює зауваження й пропонує кандидатів, але принципово не ухвалює ключових рішень. Тоді як справжня влада зосереджена в руках посадових осіб – від верховного правителя до десятників, – котрі збираються кожного восьмого дня. Три головні правителі Мудрість (наука, освіта, культура), Любов (демографія, виховання, господарство) та Міць (військо, техніка, безпека) мають фахових підпорядкованих радників: астрономів, геометрів, стратегів, інженерів тощо. Амбітні заяви про “Новий Харків” на ХТЗ зовсім не мали на меті подібну оптимізацію апарату можновладців. Якщо у Кампанелли чітко прописано  галузеву модель управління, то на ХТЗ воно залишалося суто районним та інституційно совітським. Утім, спільними для них виявилися непрозорі шляхи потрапляння до управлінської еліти, яка залишалася закритим  клубом для своїх.

Ще більший прояв це має у верховній владі, яку очолює правитель Сонце (Метафізик).  Він одночасно є і царем, і верховним жрецем, і духовним та світським лідером – загалом, повноправний суверен. Це сакралізована система управління, де духовна єдність є первинною, а наука прирівнюється до природної магії. Ця концепція не обмежується лише “Містом Сонця”. Кампанелла розвивав її з інших своїх праць. Щоб обмалювати собі, що це таке, уяви, що ти знаєш про існування законів як явища, але вони ще не є чітко сформульованими. Така-собі самобутня домодерна наука, яка ще не є наукою, але вже вийшла за межі чистої натурфілософії. “Місто Сонця” культивує знання, спрямоване на розуміння прихованих сил природи та взаємозв'язків між речами. Тому маг-науковець – це людина, якій розуміння цих природних сил підкорилося. А світ цієї природи – це єдиний організм, де певні компоненти наділені життям та чуттєвістю. До магії як до чаклунства Кампанелла за життя ставився зі зневагою, притаманною його часу: мовляв, замість дослідження глибинних взаємодій природи, ці шарлатани зупиняються на легшому, але викривленому шляху. Так одна справа себе дурити, так ви ще й людей збиваєте з пантелику! І з цим твердженням філософа важко посперечатися.

У підсумку ми бачимо теократію з призначенням влади згори, що вже набагато більше нагадує наш “район Сонця”. Спільними рисами є сувора ієрархічність разом та елітарність управління. Обидві моделі базуються на тому, що суспільство повинно мати єдину світоглядну основу, та за замовчуванням містять у собі монополію на її визначення.

Судова система в “Місті Сонця” існує, але без інститутів примусу, в’язниць чи тортур. Дослідник Кріс Морґан висловлював думку, що таке бачення пенітенціарної системи зумовлене тим, що Кампанелла на власному досвіді пізнав увесь тягар цих покарань. Так чи інакше, в реальності це не зовсім справдилося. Початковий район ХТЗ дійсно не містив виправних закладів. Проте після повернення міста до совітської окупації в 1943-му році, на околицях ХТЗ розташувався табір для військовополонених німців, який згодом еволюціонував у виправну колонію – вже для власних громадян. Зате, і район, і “Місто Сонця” однаково схвалювали вищу міру покарання. Звісно, лише за особливі злочини «проти волі держави, або проти Бога, або проти вищої влади».

Подібного до Кампанелівського місця культу всередині “району Сонця” немає. Інтуїтивно хочеться до такого віднести сам Тракторний Завод, але він винесений за межі житлового масиву. Тож можна сміливо припустити, що в своїй утопічності ХТЗ, навпаки, сміливо проростає, адже тут немає очевидного центру, навколо якого все будується. Матриця житлових кварталів прагнула зробити кожну секцію максимально автономною, що загалом стане планом і для всіх наступних совітських мікрорайонів. Райони створювалися не лише автономними, а ще й з показово зеленими. До речі, з цим показником  ХТЗ програють навіть «старий» і «новітній» Харків, позаяк район має рекордну кількість парків, скверів і того, що нащадки назвуть “зеленими зонами”.

Проте досить вже про розбіжності. Змалку привчені до «віри в науку та її творців» солярії не утворюють такі-собі відокремлені академмістечка. Так само подібного не отримав ХТЗ, проте про спроби відтворення «Науківськів» в УССР я колись писав в окремому матеріалі. Новостворені совітські вчені легко розмивалися в суспільній масі і та окремого простору, рівно як і всі інші, не потребували. Навіть не хочуть, бо подібні індивідуалістичні бажання вважалися наслідком неправильного отруєного оточення. 

Перехідні сходи. Валентін Жак, 2018-2019/Джерело: https://epfl.ch/

І Кампанелла, і совітський модерністський проєкт вірили у можливість змінити людську природу через правильну організацію середовища, де неправильні думки просто не матимуть причин для виникнення. Кампанелла тут іде далі: родина як приватний інститут у нього зникає, а народження дітей — справа держави. Підбір пар має здійснюватися за біологічними та астрологічними критеріями. Подібне загравання з євгенікою у наступників буде значно обережнішим, хоча ідея, у якій держава бере на себе функцію формування світогляду людини, нікуди не зникне. Концепція колективного виховання на «людинокомібнатах» це, звісно, не євгеніка Кампанелли, однак однозначно рух у бік колективізації побуту.

Далі – про ліквідацію приватності як джерела нерівності та повну перебудову систем виховання й праці. Проєкт соцміста прямо цього не декларує, але непрямих натяків схвалення такої ідеї дає вдосталь. Несподівано, але головною причиною вади накопичення Кампанелла вважає традиційну сім’ю, заради якої й проростають егоїзм, нерівність та інші подібні явища. Отже, потрібно ліквідувати сім’ю як економічну одиницю, і тоді ворох інших соціокультурних проблем відпаде слідом за нею. Цього вдається досягти, бо люди мають доступ до всього, але нічим не володіють особисто. Ідейна настанова про батьків як перших вчителів теж відходить, коли людей ще змалечку передають державі, а основи світобудови їм пояснюють наставники. Вони ж і стежать за тим, щоб людина рухалася відповідно до схильностей, виявлених ще в майстернях. Проте якщо поділ праці у Кампанелли – це майже органічна космічна гармонія, що регулюється сама по собі природним законом, то на ХТЗ “індустріальна людина” формувалася суто як планова необхідність.

Кампанелла визнає, що праця обтяжує людину. Уникнути цих страждань або неможливо, або небезпечно, отже він пропонує мінімізувати їх через розумну організацію, у якій кожен має бути корисним. Фізична праця триває лише 4 години на день, тоді як решта часу відведена на освіту, саморозвиток і фізичні вправи. У підсумку така система не залишає простору для пасивності чи приватного життя поза системою. 

Втім, у районі Сонця робочий день був значно довшим за 4 години. Саморозвиток небезпечний і обмежений. Однак не думаю, що є причини вважати, ніби в італійському оригіналі з його цензурою було значно краще. Хоча, погані думки є результатом схибленого оточення, тож цензури немає, але за необхідності скористаємося? Загалом у питаннях праці можна провести чимало паралелей, головна з яких це віра в техніку як засіб соціального визволення, котрий, утім, не дозволяє звільнитися в сенсі волі. Обидві системи не визнають права на бездіяльність. Це здивувало б навіть прогресивних сучасників, зокрема й  у військовій справі. Але совітська система масово залучала жінок у промисловість і суттєво  розширила звичне уявлення про військову службу, хоча й залишаючи участь у безпосередніх бойових завданнях добровільною. Кампанелла ж пропонував повне стирання рамок, у його “місті” жінки мають воювати на рівні з чоловіками.

В інших аспектах існує чітке розмежування.  У “Місті Сонця” пари призначає держава, суворо регламентуючи умови й місця зустрічей, а відсутність випадкових зв’язків гарантується повсюдним ходінням групами. Натомість на ХТЗ простір організовувався інакше – так, щоб мінімізувати прояви  індивідуалізму. Хоча “буржуазна сім’я” піддається суворій критиці, але сам інститут сім’ї совітська влада не ліквідувала , а згодом тут взагалі окремі квартири ще й стануть нормою. Тож ми бачимо лише певну структурну схожість із моделлю Кампанелли, тобто обмеження інтимної автономії через специфічну житлову форму. Відмінність полягає лише в ступені радикальності та розстановці пріоритетів.

В оригіналі Кампанелли місто є простором насамперед для контролю моралі, тоді як совіти вбачали у ньому, перш за все інструмент організації праці. Після запуску району здавалося, що майбутнє вже настало, тож революційному ентузіазму випало поступитися місцем контролю та нормальному функціонуванню.

Утопія Кампанелли ніколи не закінчується. Утопія ХТЗ не почалася.


На її місці виник міф задля мобілізації пролетаріату, чию увагу штучно  сфокусували на новому побуті у вже збудованому “раю”, тоді як увага самої держави завжди знайде, де розсіятися. Незакутий Левіатан швидко й безповоротно закує народ, а самі “декорації” міста — чи то Сонця, чи то філософів —  втратять будь-яке значення утопії Платонові, Морові, Кампанелові чи навіть Гоббсові.

0:00
/0:20

Вони знали, що помилилися, а старе комунальне житло відспівали/Уривок з фільму "Чєрьомушкі", 1962 рік

Автор: Данило Клинко
Редакторка: Надія Чайка

Джерела: